Старший лейтенант ЗСУ, командир 2-го десантно-штурмового взводу 1-ї десантно-штурмової роти 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Андрій Хоменко загинув 3 березня 2022 року, визволяючи Миколаївщину

Андрій Хоменко народився 6 грудня 1997 року в селі Розкопанці Богуславського району Київської області. Мама – Хоменко Ольга Миколаївна – працює молодшою медсестрою в Богуславській районній лікарні, батько – Хоменко Віктор Олександрович – староста села Розкопанці. Прикладом для Андрія став старший брат, бойовий офіцер.

2015 року Андрій закінчив Богуславський ліцей №1 Київської області. Любив грати у футбол, взимку кататися на лижах, умів дружити і спілкуватися з однолітками, був чемним і старанним учнем. Таким його пам’ятає вчителька Інна Вікторівна:

Андрій Хоменко навчався в Богуславському ліцей №1 із 6 класу. Зайшовши у наш 6-Б клас, відразу став "своїм серед дітей", адже був дуже комунікабельним, дисциплінованим. Він ніколи не спізнювався на навчання, хоча проживав найдальше всіх учнів із класу. Був лідером класу. Користувався повагою серед учителів.

Коли його хвалили вголос, він завжди усміхався і скромно відводив очі. Він не чекав похвали чи подяки. Можливо, навіть думав, що його ні за що хвалити. Мабуть, у його розумінні він просто робив те, що мав. Просто допомагав, просто підтримував, просто був чесним і невимовно добрим. Але всі ці безкорисливі "просто" і викликали тихе захоплення в однокласників. В Андрія була неймовірна внутрішня сила. Він сміливо брав на себе відповідальність, заступався за слабших і завжди був готовий відповідати за свої вчинки. Він умів просити вибачення і бути вдячним. Ці, здавалося б, прості речі насправді притаманні небагатьом. Бо слова "вибач" і "дякую" вимагають людяності. Андрій мав її вдосталь.

Якщо ви не знали Андрія особисто, то з цих слів може скластися образ досить стриманої людини. Однак цю стриманість він поєднував з умінням голосно сміятися, влучно жартувати, бути активним та приковувати увагу. Брав участь у всіх змаганнях зі спорту, на перший і останній дзвоник виносив прапор школи, відповідав за підготовку "інформин" у класі.

Ще в шкільні часи він, як і всі, інколи списував на контрольних, а, якщо зробить завдання з алгебри перший, то завжди давав списувати іншим. Ходив на спортивні змагання і переказував параграфи історії України. А ще він малював на чернетках символіку десантно-штурмових військ. Змалку він зображував парашути й літаки на випадкових аркушах і обкладинках зошитів. А через десяток років і сам став десантником. І вже не переповідав історію, а писав її сам.

Він завжди боровся за справедливість і чесність, мав власні принципи і був у них непохитним, завжди стояв горою за своїх: за сім’ю, друзів, за країну.

Складно підбирати слова, коли розповідаєш про Андрія, бо всі характеристики здаються недостатньо точними, недостатньо повними, недостатньо гідними. Усі слова залишають це відчуття "недо", яке неможливо закрити літерами.

Він проявляв себе вчинками, а не словами. Андрій був людиною, яку подумки ставиш собі в приклад.

Він не чекав нагород за свою боротьбу – він просто не міг залишатися осторонь.

Дякую, Андрію. Ти назавжди у нашій пам’яті, у нашій можливості бути вільними і в можливості просто бути.

Юнацька дружба буває міцною і витривалою, такою, що долає всі життєві випробування і триває довго-довго. Якби не війна... Однокласник Владислав Шияненко сидів за однією партою з Андрієм:

Ми з Андрієм дуже багато часу проводили разом у шкільні роки. Я в ньому завжди цінував його відкритість і щирість. Це дійсно та людина, про яку я не можу згадати негативні моменти. Він завжди був готовий допомогти чи підтримати. Зараз чомусь мені згадується момент, як він часто, коли йому було нудно, малював на полях свого зошита зброю або якусь військову техніку. Мене завжди дивувало, із яким захватом він це робив. Він завжди мріяв бути військовим. Коли ми вже навчалися в університетах, я йому при зустрічі часто говорив, що я ним захоплююсь тому, що не кожен зможе обрати таку професію, такий стиль життя. Він для мене залишиться назавжди справжнім другом і близькою мені людиною. Я вдячний долі, що мені пощастило дружити, сидіти за однією шкільною партою з такою людиною як Андрій.

Друг Антон згадує, що Андрій, немов магніт, притягував до себе однокласників:

Герої не вмирають, доки вони живуть у наших серцях, думках та спогадах! Для мене Андрій був одним із найближчих друзів. Наше знайомство відбулося на початку 6-го класу, коли він потрапив до нашого класу. На мою думку, причиною цього було його виховання та склад характеру, а саме: справедливість, чесність, щирість, доброзичливість, чуйність. Буду щирим, наша дружба розпочалася не відразу, тому що я в шкільному віці був часто в рядах тих, хто порушував поведінку, а Андрій – навпаки, і в цьому наші погляди дещо не сходилася, тому трохи конфліктували, але з плином часу ми здружилися так, що стали кращими друзями. Взагалі Андрій був дуже товариською людиною, маючи дуже багато друзів, він усім приділяв увагу. Так склалося, що я покинув наш клас в 9-му класі та переїхав до Києва, проте ми підтримували контакт, я часто приїжджав до Богуслава, і ми вечорами з однокласниками виходили гуляти до центру міста. Дуже багато смішних ситуацій відбувалося під час наших прогулянок. В 11-му класі, коли ми всі вже вирішили куди будемо вступати у вищі навчальні заклади, Андрій ні слова не казав, що хоче вступити до військової академії. Він говорив, що хоче бути десантником, але про вступ не говорив, навіть більше, він подав документи до Київського політехнічного інституту і пройшов на бюджет, але все вирішилось в останній момент. Кожного разу, як він приїздив із Одеси, приділяв нам, друзям, багато часу. Неодноразово і ми до нього їздили в Одесу та Чернівці після завершення навчального закладу. Кожного Нового року Андрій телефонував до мене по відеозвʼязку, ми вітали один одного з Новим роком та бажали найкращого, згадували моменти зі свого життя. На жаль, 2022 року цього дзвінка вже не було. Загибель Андрія – це дуже велика втрата для всіх, хто його знав. Герої не вмирають!

Ще один товариш Андрія Ярослав зауважує, що Андрій завжди чинив так, як правильно, а не так як хотілося б:

Для мене він був людиною, що могла прийняти будь-які виклики незалежно від їх складності. Навіть у важкі часи він завжди намагався допомогти іншим, не зважаючи на себе. Андрій для мене був людиною з великої букви, тим, на кого варто рівнятися, тим, про кого можу сказати тільки хороше. Для мене це історична постать, що своїм прикладом надихає цілі покоління. Я відверто надіюсь зберегти в серці пам’ять про таку велику особистість і передати її наступним поколінням. Україна має пам’ятати своїх героїв!

Військовій справі юнак навчався в Одеській військовій академії. 2019 року після закінчення академії йому було присвоєно звання "лейтенант". Проходив службу на посаді командира 2 десантно-штурмового взводу 1 десантно-штурмової роти 3 батальйонної тактичної групи, в/ч А2582 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Практично одразу після навчання потрапив у зону бойових дій АТО/ООС на території Луганської та Донецької областей. У юнака майже не було дорослого цивільного життя. Було АТО, потім ООС, потім повномасштабне вторгнення, із перших днів якого він став на захист України, брав участь в обороні Херсонської та Миколаївської областей.

Поблизу населеного пункту Козаче Миколаївської області підрозділ старшого лейтенанта Андрія Хоменка знищив 5 одиниць БМП-3 та один ворожий танк. Гідно виконуючи військовий та офіцерський обов’язок, захисник неодноразово здійснював евакуацію особового складу підрозділів бригади та вивозив поранених бійців. 3 березня 2022 року Андрій отримав смертельне кульове поранення під час знищення ворожого десанту на Миколаївщині та визволення села Андрійчикове Вознесенського району. Воїн до останнього командував своїм підрозділом. У цьому бою було знищено близько 30 окупантів.

Один із побратимів "Тімоха" навчався разом із Андрієм у військовій академії:

Познайомилися ми з Андрієм, коли я вже був на 3-му курсі, а він якраз вступив на факультет ВДВ (Високомобільні десантні війська) — зараз ДШВ. Андрій виховався в академії з правильним десантним духом та офіцерською честю. Він користувався, будучи командиром взводу, авторитетом серед своїх підлеглих та колег. Якщо до Андрія звернутись за якоюсь допомогою, то він ніколи не відмовив, справжній друг і побратим. Коли почалось повномасштабне вторгнення в Україні, наша частина висунулася в напрямку Херсона та Нової Каховки для відсічі збройної агресії російської федерації, там почавши свій бойовий шлях. Андрій був дуже відважний командир, завжди був біля своїх воїнів, чим їх і мотивував. Біля Вознесенська Миколаївської області поблизу н.п. Андрійчикове висадився повітряний десант противника посадковим методом на гелікоптерах. Рота Андрія отримала завдання знайти цей десант та знешкодити його. У цей день Андрій, як завжди перший, зайшов із своїми підлеглими в населений пункт на техніці та потрапили в засідку ворога. Прийнявши бій, Андрій та ще ряд його підлеглих та побратимів загинули, але дали зрозуміти, що ворожий десант знаходиться саме в цьому селі та дали можливість решті особовому складу роти знешкодити противника.

Війна насправді показала хто є хто. Хто друг, а хто ворог, хто герой, а хто пристосуванець. Військова дружба часом дуже коротка, але міцна і пам’ятна.

Побратим, найкращий друг Андрія, чинний військовий поміж боями знайшов хвилинку, щоб написати про нього:

Отож бо… Із Хомою ми познайомились влітку 2019 року, коли Андрій Вікторович закінчив академію і прийшов молодим лейтенантом, у якого горіли очі, в 3-ю батальйонно-тактичну групу 80-ї десантно-штурмової бригади. Із перших днів між нами почалося тепле спілкування, із того часу ми почали дружити. Я з гордістю можу всім сказати, що це був мій найкращий друг, це людина, про яку я можу говорити годинами. Ми мали дуже багато спільних історій, це офіцер був з великої літери, лідер, наставник і в першу чергу ЛЮДИНА. У нас час таких людей залишилось дуже мало. Він вів за собою всіх і завжди йшов попереду своїх людей. Це – Герой України, який прийняв свій останній бій, бʼючись із ворогом як надлюдина. Пишу і сльози течуть, вибачте... Просто це Друг, Дружище, Андрюха, друг Хоміч, один із найкращих синів України!

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України указом Президента України від 19.03.2022 року №148 старшому лейтенанту Андрію Хоменку присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордену Золота Зірка (посмертно). Похоронений захисник в рідному селі Розкопанці Обухівського району Київської області.

Відцвітає весна.

Йде на зміну їй зболене літо

У тривогах нічних,

у новинах гірких щодоби.

Пам‘ятаймо усіх,

хто за волю упав раннім цвітом,

Хто веде смертний бій

на вогненних шляхах боротьби.

Пам‘ятаймо й молімось.

Молитвою гріх замолили б

За прокльони і гнів,

бо інакше несила нести

Цю вселенську печаль,

Що лежать у скорботних могилах

Ті, що не доцвіли,

ті, що мали б за нами цвісти...

Вічна і вдячна пам’ять воїну Андрію! Щирі співчуття родині, близьким та друзям.